Якби не було зверху Бога Не перетнулася б його дорога Не перетнулася б тоді її дорога Якби не було зверху Бога
Не він – вона, це в її стилі Знайшла, зійшла із сонця хвилі Зробила крок, пустила слово І зав’язала крах-розмову
Він чув в її словах щось інше Щось зовсім, зовсім, зовсім більше І знав, без сумніву, ким є вона У цьому ж бо його вина
Тоді засліплений чужим промінням Не помічав її тремтіння* У землю глибоко ховав «коріння» Та жив лише своїм творінням
Ні! Він спробував тоді зробити Він намагався дарувати квіти!!! Він прагнув підійти ще ближче Проте вона злетіла вище
Потім прийшло нове і дивне Забулося все негативне З абула і вона ті ночі Підклеєні прозорим скетчем
Змінилось сонце, зжовкло листя Написане змінилось чистим Це шанс був щось й в собі змінити Проте він всівся на ті самі віти
Вона ж знайшла нові натхнення Спустила всім своє прощення Залишила позаду частку долі Пішла в перед без парасолі
Вони зустрілись потім… Ні! Це правда І розминулись… Все як завжди Він був в полоні інших рук Ішов в пітьмі на другий звук
Потім розтануло й те світло Він залишився на одинці з вітром У кожній з душ шукав своє життя Та не доводив до пуття
Вона жила новим відкритим Всім, що назбирано для неї світом Тим, що написано для неї небом Тим, чим хотіла і чим так не треба
А потім якось ненароком Спонтанним, випадковим кроком Вступило емоційне в його серце Приправлене пекучим перцем
А чи не вперше це було? Як випите до дна вино Він дарував їй таємниці Оббіднював свою скарбницю
Проте було занадто пізно Її слова звучали стисло Її думки несли надію Яка в куточку досі тліє
Вона вчинила так, як мала це вчинити Вона змінилась й не могла любити Принаймні не його і не сьогодні Де ж те згубилось, що було напередодні?
Його сформовані стереотипи Нагадували мед із липи Заліплювали його очі Т ому він й бачив те, що хоче
Він підкорився ідеалу Що без проблем ввійшов в уяву Та наступив на гострі кніпки Нею розсипані правди дрібки
Він би напевно все й полишив Спокійно (це брехня) пішов у тишу Якби не вірні йому слуги Три його подруги – три духи
Але вона досягла в свому Він вже не чує її мову Та все одно б кохав її роками Але ж-але ж його немає з нами
Вину лежачу в серці камнем Тепер вона позбутись прагне Нестерпний біль стискає її груди А його пальці пляшечку з отрути…
VEBSTER [36]- 30.03.2009 в 21:0000
Годі!!!
Мене нема! Я вийшов в небо Я зник з життя, бо вже не треба Нікого більше рятувати Всі поховалися у свої хати НЕХАЙ! Вони бояться долі НЕХАЙ! У них немає ролі НЕХАЙ! Бо почуття не гідні НЕХАЙ! Їх втішать рідні А спогади болять у серці Вони знаходять туди дверці Вирують там, як кінострічка Вони вже рідні, вони звичка Нагадують мені, чого не вартий Бо випив забагато – цілу кварту Тепер лети і муч себе Ніхто вже більше не знайде… Тебе…
Мене нема! Я впав у землю Можливо зроблено даремно Та хай вони тепер поплачуть Я ж не прийматиму пробачень Мені набридло тягти руки Звідки лунають різні звуки Бо моя пісня вже скінчилась Ось мікрофон… усе наснилось…
Я вмер! Мене нема! Годі шукати Це моя доля і мені блукати!..
VEBSTER [36]- 30.03.2009 в 21:0100
Забутий на небесах
Він просто так кохав, Він просто не бажав здаватись, Він пропустив один удар, І не хотів більш помилятись.
Напевно змучився нести, А цей тягар ставав ще важчим. Тоді дібрався б до мети, Якби повірив лиш в найкраще.
Та вітер дув йому не в спину, І сонце било йому в очі, І далі йшов зігнувшись в половину. Для чого? Він і сам дізнатись хоче. (продовжити)